«Вуличний активізм хоча і важлива, але не єдина форма протестів і боротьби за справедливість»,– соціологиня Тамара Марценюк

 Пандемія COVID-19, карантин, обмеження свобод суттєво вплинули і на людину зокрема, і на суспільство загалом. Якими будемо ми, країна і світ завтра, через рік? Перед якими загрозами стоїмо і що можемо здобути? У межах проєкту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»* говоримо про це із кандидаткою соціологічних наук, доценткою кафедри соціології Національного університету “Києво-Могилянська академія”, гендерною експерткою Української Гельсінської спілки з прав людини Тамарою Марценюк.

- Неодноразово звучать думки про те, що світ після пандемії вже ніколи не буде іншим. А яким, на Вашу думку, він буде?

- На мою думку, буде більше уваги до екологічної та економічної тематики, доступу до ресурсів різних груп людей, взаємопідтримки і солідарності. У часи пандемії ми знову бачимо в Україні певний сплеск волонтерства – групи людей і громади об’єднуються, аби виконувати ті ролі, які органи державної влади з певних причин неспроможні. Можливо, буде більше уваги до власного здоров’я, а для України це є актуальним, особливо для чоловіків, які у середньому досить недбало ставляться до власного здоров’я та переоцінюють його.

Ми вже бачимо наразі певні гендерні аспекти пандемії. Зокрема, нещодавно ООН Жінки оприлюднили результати дослідження. Жінки є більш вразливими щодо подвійного навантаження і виконання репродуктивної, доглядової праці вдома, обсяг якої збільшився. Також жінки почали більшою мірою потерпати від домашнього насильства. Чоловіки більшою мірою можуть вдаватися до самогубств та бути в групі ризику безпритульності.

Тобто, пандемія також загострює певну соціальну проблематику, на яку варто звертати увагу. Але важливо, що міжнародна спільнота об’єднується у спробах вирішити ці суспільні виклики.

- Психологи стверджують, що у часи випробувань (як під час пандемії) людьми керує страх та інстинкти виживання. Чи здатні ми вберегти вищі людські цінності в умовах викликів сьогодення?

- На прикладі різних ініціатив громадянського суспільства можу зазначити, що ми як суспільство та громади здатні об’єднатися і солідаризуватися. Можу навести приклади того, як «Молодь за мир», «Спільнота Святого Егідія», «Юрій Ліфансе» та інші в Києві, які підтримують найбільш вразливі групи людей (безпритульних і ромів), як тільки почався карантин, роздавали їжу людям, які не мали можливості “не шастати, а залишатися вдома”.

Також я приємно вражена, що в Києві у часи пандемії в травні відкрили першу “кризову кімнату” для постраждалих від домашнього насильства, в яку можна прийти – що дуже важливо – навіть без документів. Окрім того, у ній у працюватиме 4 соціальні працівники, які перебуватимуть там подобово, відповідно до затверджених графіків. Це дасть можливість поселяти постраждалих осіб у будь-який час доби. Це – чудова ініціатива, яка свідчить про підготовку до ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської Конвенції), петиція до Президента України на підтримку якої так само в часи пандемії набрала необхідну кількість голосів (мінімум 25 тис.).

Це лишень деякі приклади того, що увага до прав людини, протидії насильству, гідності та підтримки залишається актуальною навіть в часи пандемії.

- Сьогодні питання збереження незалежності України постає особливо гостро. Чи готове суспільство відстоювати свою свободу, опинившись в умовах обмеження дій?

- Як свідчить історичний досвід України, то готове. Ми маємо досить потужне громадянське суспільство в Україні та багато небайдужих людей, які ініціюють певні акції – онлайн і офлайн. Наприклад, у США та інших країнах світу, а також в Україні, не дивлячись на пандемію, відбуваються протести проти поліцейського свавілля.

- Пандемія колись закінчиться, як людям відновити зв’язки? Як перестати боятися доторкнутися одне до одного? Чи ми зараз народжуємо онлайн-суспільство?

- Згідно з моїм досвідом як викладачки університету, усе ж таки є певні позитивні сторони досвіду карантину і переходу на онлайн навчання, що ми в Києво-Могилянській академії практикуємо більше 3 місяців. Передусім, частину пар, як-от певні лекції, можна перевести в онлайн-формат, а “вживу” радше можна проводити семінари у невеликих групах. Тобто, йдеться про так зване “змішане” навчання, яке зекономить час мені як викладачці на написання статей і проведення досліджень. Тому я думаю, що вищу освіту можна частково перевести в онлайн-формат.

Так само на деякі події простіше потрапити, коли вони в онлайн-форматі (особливо людям, які проживають не у великих містах і яким складніше добиратися). Зокрема, нещодавно у нас було онлайн-засідання Громадської ради Міжфракційного депутатського об’єднання “Рівні можливості”. Я не бачу необхідності кожного разу збиратися вживу, витрачати ресурси на добирання тощо. Так, раз у рік це можна робити, але частіше навряд чи варто.

З іншого боку, усе ж таки “живе” спілкування складно повноцінно замінити онлайн-формою. А онлайн-суспільство вже давно сформоване, ще з появою і активним поширенням інтернету. Ми часто спілкуємося в своїх “онлайн-громадах” – у Фейсбуці, наприклад, відбираємо для себе радше комфортних людей із подібними інтересами. Пандемія надала можливість це більш зрозуміти.

Я не бачу наразі страху людей щодо спілкування між собою – навпаки, вже активно говорять про те, в якому форматі (для безпеки здоров’ю, передусім) варто відновити події.

- Суспільство може відстояти свої права, коли люди об’єднуються. Але є велика небезпека отримати у майбутньому суспільство самотніх людей. Чи зможуть люди відстоювати свої права у новій реальності?

- Вуличний активізм хоча і важлива, але не єдина форма протестів і боротьби за справедливість та права. Наприклад, Центр екологічних ініціатив “Екодія” спонукає приєднуватися до онлайн-акції з хештегом #ДійзаКлімат і вимагати від Міністерства енергетики і захисту довкілля України поставити амбітну кліматичну мету, щоб наша країна зробила вагомий внесок у глобальну боротьбу з екологічною катастрофою.

___________________________

* Проєкт Музею Гідності у Львові «Людська гідність в контексті суспільних викликів» зародився як реакція на ситуацію, в якій ми опинилися через COVID-19. Очевидно, що ми змушені переосмислювати цінності і підходи в комунікації. Однак ключовим питанням залишається питання поваги до людської гідності.

Пандемія, викликана COVID-19, стала тим «лакмусовим папірцем», який дає можливість побачити особливості індивідуального сприйняття, рівень соціальних взаємодій, а найголовніше – наскільки держави готові дотримуватися чи порушувати права людини та громадянина.

Ми цікавимося думками провідних мислителів/мислительок, діячів/діячок культури, громадських активістів/активісток, аби разом вистояти і не втратити найважливіше – свободу.

Музей Гідності не обов’язково розділяє погляди та думки авторів.