Рецензія на книгу “Майдан… Хто, якщо не я?!”

 Майдан… Хто, якщо не я?!

Автор-упорядник: Валентина Розуменко

Київ, 2014р, 590ст.

Автором-упорядником книги «Майдан… Хто, якщо не я?!» виступила Валентина Розуменко – учасниця Революції Гідності. Власне, завдяки її ініціативі та наполегливості вона взагалі побачила світ. Після втечі Януковича, коли Майдан ще продовжував стояти у центрі Києва, Валентина записала багато інтерв’ю з учасниками Революції: бійцями самооборони, медиками, членами «Правого сектору» та іншими патріотами, що виборювали свободу та демократію впродовж нашої «вогняної зими».

До даної книги увійшло понад 60 інтерв’ю, а також короткі авторські роздуми.

Говорячи про дану книгу, передусім потрібно відзначити, що вона є важливим історичним джерелом, своєрідним документом епохи, адже більшість інтерв’ю було записано невдовзі після Майдану: деякі ще в лютому, більшість – впродовж весни 2014р. Декого із співрозмовників, на жаль, вже не має серед нас. Так влітку 2014р. в боях на Луганщині загинув один із керівників афганської сотні Майдану Олег Міхнюк. А в 2017р. біля Києва було вбито відому лікарку, учасницю Революції та російсько-української війни Аміну Окуєву.

Те, що більшість розмов відбувалися одразу по гарячих слідах, з одного боку, є безсумнівним плюсом. Спогади учасників подій на той час були ще дуже свіжими, яскравими, не встигли стертися з пам’яті важливі деталі чи імена. Це важливий нюанс, бо записуючи такі спогади, до прикладу сьогодні, ми стикаємося не лише із проблемою забуття, характерною для людської пам’яті, а значною мірою з тим, що у людській свідомості події кількарічної давності починають сприйматися через призму нового досвіду і знань, які людина здобуває за той час, що минув. У таких умовах кожен із нас, навіть підсвідомо, схильний давати оцінки і робити висновки, опираючись на цей новий досвід.

Дуже цінними у книзі Валентини Романенко є свідчення безпосередніх учасників подій 18-20 лютого. Дякуючи їм, співставляючи слова різних осіб можна відтворити події, передусім ті, що не потрапили на відео чи фото. Так у одному з інтерв’ю свою історію розповідає Артур Хунсаар з Івано-Франківська, який під час розгону мирного протесту 18 лютого 2014р. потрапив у полон до беркутівців і опинився у штабному наметі силовиків у Маріїнському парку. Він згадує, що разом із ним там перебувало близько 30-40 майданівців, по-звірячому побитих, поранених, із зв’язаними руками, дехто був без свідомості. Далі за словами Артура, прийшли народні депутати, яким вдалося прорватися до намету і добитися аби усіх поранених вивезли звідти на швидких.

Цю історію підтверджує народний депутат і один з комендантів Майдану Сергій Аверченко, який у важливих подробицях розповідає, як вдалося вирвати із рук беркуту та тітушок поранених, провести до Маріїнського парку швидкі і забрати поранених.

Інший майданівець Сергій Бульба також згадує про те, що йому довелося пережити 18 лютого. Під час сутичок на барикадах біля Маріїнського парку він отримав сильний удар по голові, впав, на нього кинулися і почали жорстоко бити тітушки. Врятував Сергія сержант ВВ, який забрав його і відвів у міліцейський автозак, у якому довелося просидіти до кінця дня. Туди постійно приводили нових полонених, побитих і закривавлених. Зрештою, Сергій нарахував у автозаку 32 людини. Їх відвезли у Дніпровський райвідділ, звідти групами розвозили по інших відділках. Він разом із трьома іншими майданівцями опинився у Дарницькому РВВС, де перебували до ранку, коли швидкі забрали їх до лікарні.

Киянин Олег Матютенко розповідає про те, як втікаючи від беркутів, що гнали людей Інститутською 18 лютого 2014р., він разом з іншими протестувальниками опинився у завалі на барикаді біля м.Хрещатик. Вражаюче і в деталях чоловік описує, як у паніці понад сотня людей опинилася у пастці, але силовики продовжували по-звірячому жорстоко бити і калічити майданівців. На щастя Олегу вдалося вирватися звідти живим. У тій тисняві на барикаді загинуло двоє Героїв Небесної Сотні – Антоніна Дворянець і Зураб Хурція.

Дуже важливими є свідчення медиків, які надавали тоді допомогу пораненим. Так Ірина Микитюк із Житомира розповідає, як рятувала побитих і поранених людей в урядовому кварталі 18 лютого, як доводилося виривати полонених майданівців з рук беркутівців. Про трагічні події 20 лютого на Інститутській, безпосереднім свідком яких вона була.

Інший медик – Сергій Горбенко із Полтави детально описує, як йому з колегами вдалося ефективно налагодити діяльність польового медпункту на Грушевського, де надавали першу допомогу пораненим і постраждалим.

Вже згаданий раніше Сергій Аверченко у своєму інтерв’ю відкриває іншу сторону життя Майдану. Впродовж тривалого часу він був одним із комендантів, несучи велику відповідальність за налагодження ефективної життєдіяльності Майдану. Цікаво дізнатися, що у прозорі опломбовані скриньки для пожертв щодня збирали від 70 до 500тис. гривень. Щовечора гроші виймали і у присутності комісії підраховували. Згодом у комендатурі погоджували витрати. Це передусім були закупівля продуктів, одягу та взуття, ліків, вивіз сміття, доставка дров(щодня на Майдані спалювали близько 100 кубометрів дров, це 6-7 вантажівок), закупівля пального для генераторів, чистка біотуалетів, утримання сцени і екрану на Будинку Профспілок, лікування поранених, оплата поховання загиблих. Зранку приходили сотники і подавали заявки від своїх сотень на те, що потрібно було придбати. Заявки перевірялися і при потребі їх старалися якомога швидше закрити.

З іншого боку, у багатьох інтерв’ю, що наведені у книзі «Майдан… Хто, якщо не я?!», зустрічаємо випадки, коли співрозмовник розповідає не лише про події, свідком яких він безпосередньо став, а озвучує різноманітні чутки або домисли, розповідаючи про щось від імені третіх осіб, або подаючи власні здогадки, як ствердження. Найбільше таких моментів є у розповідях, які стосуються пожежі у Будинку Профспілок або ж трагічних подій в Маріїнському парку та урядовому кварталі 18 лютого 2014р. Тоді серед майданівців, в багатьох ЗМІ та соцмережах поширювалося дуже багато неперевіреної інформації. Варто відзначити, що станом на кінець літа 2014р., коли була підписана до друку дана книга, багато фактів вже вдалося встановити, подій – відтворити. Тож авторка-упорядниця могла б у коментарях, авторському доповненні або у якійсь іншій формі від себе надати більш точну і актуальну інформацію.

Одразу ж після 20 лютого було дуже багато розмов з приводу того, що у ніч штурму Майдану у Будинку Профспілок живцем згоріло кілька десятків людей, про що неодноразово можна прочитати у інтерв’ю, які увійшли до книги Валентини Розуменко. Прикметно, що жоден із оповідачів особисто не бачив цих десятків тіл обгорілих людей, але чув про це від когось іншого, або зробив такі припущення на основі власних роздумів.

Пізніше така інформація була неодноразово спростована, зокрема один із керівників медичної служби Майдану Андрій Гук з цього приводу говорив: “Ми останніми залишали медичні пункти Будинку профспілок. Жодного хворого, пораненого, жодного тіла загиблого там не залишилось. Потім, при обстеженні, було знайдено два тіла, які повністю згоріли, так що не можна було провести їх ідентифікацію.”

Влітку 2014року вже було встановлено, що під час пожежі у Будинку Профспілок загинуло двоє людей – Володимир Топій і Олександр Клітинський. Чутки, на жаль, надалі поширювались, продовжуючи ходити і досі.

До такого роду чуток можна віднести історію про 16 тіл закатованих майданівців, які ніби-то були знайдені у підвалах Жовтневого палацу, про що розповідає один із співрозмовників Валентини Розуменко Дмитрів Володимир. Його одразу ж доповнює Анатолій Грицишин (оскільки інтерв’ю було записане одночасно з обома чоловіками), стверджуючи, що там також знайшли жінку із зашитим ротом і очима. У іншому інтерв’ю майданівець Андрій Мальків з Львівщини говорить про 150-300 осіб, які були вбиті і закатовані у Маріїнському парку, посилаючись при цьому на безіменних очевидців, оскільки його самого 18 лютого у Києві ще не було. Жоден із перелічених фактів не відповідає дійсності, але це яскраво свідчить про те, які історії ходили тоді на Майдані.

Звичайно, що формат інтерв’ю не передбачає обов’язкової наукової редакції перед публікацією, але це один із важливих моментів, який варто було реалізувати упорядниці у книзі «Майдан… Хто, якщо не я?!», особливо з огляду на болючість теми. Не говорячи вже про таку очевидну річ, як важливість і необхідність перевірки інформації.

Звісно, сьогодні, володіючи значно більшим обсягом інформації, ми критичніше ставимося до таких розповідей, але не можемо відкидати того факту, що багато людей досі готові вірити у подібні шокуючі речі, навіть не намагаючись жодним чином перевірити достовірність таких історій.

Окремо хочеться зупинитися на наступних важливих зауваженнях. На жаль, на сторінках книги щонайменше тричі зустрічається невірне написання прізвищ загиблих на Майдані. Прізвище одного з них – Андрія Дигдаловича неправильно написане двічі. У одному із інтерв’ю зустрічаємо також розповідь про Героя Небесної Сотні Василя Мойсея, який за твердженням Михайла Палія з Тернопільщини, був убитий в ніч з 18 на 19 лютого під час боїв на вул.Грушевського. Хоч загальновідомим є той факт, що з вечора 18 лютого вулиця Грушевського повністю контролювалася силовиками, а Василь Мойсей був вбитий зранку 20 лютого біля Жовтневого палацу.

Такі факти упорядниця книги зобов’язана була перевірити і виправити помилки перед публікацією.

Найбільш дивним і незрозумілим є твердження самої авторки, що серед Героїв Небесної Сотні було щонайменше 10 росіян, про що вона згадує на ст.517. Серед вбитих на Майдані дійсно були були представники різних національностей – білорус, вірмени, грузини. Але серед них не було жодного росіянина!

Також дуже багато запитань викликає інтерв’ю, що було записане із Олексієм Рижковим, про якого у книзі вказано, що він є «військовим комісаром спецпідрозділу Миротворчих сил ООН з утвердження миру і злагоди на Євромайдані». Підозру викликає вже посада співрозмовника, адже в реальності жодного такого спецпідрозділу не існувало. По ходу розмови перед читачем відкриється справжня феєрія пригод і подвигів Олексія і його побратимів-розвідників під час майдану, що наводить на стійку думку, що співрозмовник мав дуже яскраву фантазію. Тут і «резервні штаби миротворчої агентурної розвідки», і своя людина у секретаріаті Партії Регіонів, і генерали ФСБ, які власноручно, захопивши ящик з коктейлями Молотова, підпалювали будинок Профспілок, при цьому обов’язково видивляючись у вікна, де знаходилось найбільше людей. І зрештою, фінальний акорд. На запитання Валентини Розуменко, що на думку співрозмовника зупинило силовиків від остаточного знищення Майдану у ніч з 18 на 19 лютого, Олексій Рижков розповідає, що він особисто через дружину Льовочкіна влаштував зустріч високопосадовцю ООН із Януковичем. На цій зустрічі він ніби-то попередив Януковича, що «ООН встановила на майдані таємні камери спостереження, і якщо силовики нападуть на мирне населення – це побачить весь світ!» Ніби на Майдані не було десятків журналістів і трансляція не велася на кілька телеканалів! «Янукович, - за словами Рижкова, - зреагував блискавично. Силовики відступили.» Таким чином таємничий чиновник ООН та представники міфічної організації вкотре врятували Майдан.

У зв’язку з цим ми знову повертаємось до чи не найбільшої проблеми рецензованої книги - відсутності будь-якої наукової редакції. Таке інтерв’ю при більш скрупульозному підході не повинно було взагалі потрапити до даного збірника.

Також недопустимим для такого видання є той факт, що більшість фото, які представлені у книзі, жодним чином не підписані: немає опису того, що зображено на фото, коли воно було зроблено, хто є автором даної світлини. І в деяких з тих підписів, які все ж були додані до фото, на жаль, зустрічаються помилки.

Але, незважаючи на ряд перелічених недоліків, потрібно наголосити, що книга Валентини Розуменко є дуже важливою. Передусім, тому що інтерв’ю, які увійшли до неї, були записані по гарячих слідах, із реальними учасниками Революції. Тут читач знайде багато цінних подробиць, які дозволять простежити хронологію боротьби Майдану, відтворити її найяскравіші і найбільш трагічні сторінки. Читаючи ці інтерв’ю, ми отримуємо унікальну можливість дізнатися, про що думали і чого прагнули учасники Революції Гідності, що спонукало їх приїхати до Києва з різних куточків України. Почути про їхні надії і сподівання на майбутнє і вкотре згадати героїчну сторінку новітньої української історії.

Підготувала Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.